1) 4 ВЕРЕСНЯ... ЦЕЙ ДЕНЬ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
«1965 року у київському кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» відбувся мітинг протесту проти нової хвилі політичних репресій серед української інтелігенції.
1985 року Василь Стус, український поет, перекладач і правозахисник, помер у карцері (пермського) табору для політв'язнів у віці 47 років.»
2) «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ…»
2) «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ…»
Автор Ольга Самборська.
«Коцюбинський закохався в Карпати в 1910-му. Параджанов — у 1963-му. Гуцульщина і Коцюбинський дали українській літературі виняткову повість. Гуцульщина і Параджанов народили цю «правдиву казку гір» вдруге — як знаковий для українського кіно фільм. Саме те, чим можна відкривати себе світові, дав перетин творців і магічного краю. Бо Карпати — не просто земля мольфарів, вони самі — мольфар, ворожбитська сила якого передається мистецьким явищам. Хоч трохи перенести на папір колорит і запах Карпат прагнув Коцюбинський. Уникнути найменшої стилізації й імітації намагався Параджанов. Дитинно відкрите єство, свіжий погляд стороннього, чуття першоджерела і Божий вогонь — із такого тіста росли «Тіні».
«Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитого біля вогнища, біля джерела натхнення, — говорив Параджанов на обговоренні худрадою щойно знятого фільму в 1964 році. І продовжував, — На жаль, нас підвів автор, він був відсутній з першого дня». Наразі ж не хто інший як автор, «диво-чоловік, у якого є все» ( за Параджановим), зібрав у Верховині колосальний колектив митців, серед яких Карпати не були відкриттям хіба що для художника Г. Якутовича та студента І. Миколайчука. Кількасот кілометрів намотав рафик-«розвідник» по крутосхилах, доки вибрали для зйомок Верховину…
Жили у Верховині. Знімали також і по селах. Основний об’єкт — обійстя Палійчуків — знайшли в Криворівні. То була давня (справжня гуцульська) гражда. Ще жила газдиня, столітня Параска Харук, що в юності товарищувала з Іваном Франком. Бурю з Мольфаром знімали в Соколівці, пошуки потоплениці — в Бистриці. А Марічку-потопленицю — у крутіжу Рибниці на околиці Косова. Пішли потім гуртом грітися в сусідній ресторан «Гук». Там Параджанов підійшов до Кадочникової, зняв з її ноги туфельку і, наповнивши вином, проголосив: «За рафаелівську красуню, геніальну актрису!» І випив по-гусарському…
У 1962-63 роках саме розпочалася електрифікація Верховинського району. Електрика тоді була хіба лише в самій Верховині. Інженери-електрики та «кіношники» жили в одному (єдиному) готелі, харчувалися в одній їдальні. «Параджанова не бачили, він жив окремо, — згадує один із учасників електрифікації. — А Миколайчук тримався відособлено: студент серед столичної тусівки. Запам’яталося, як повертався зі зйомок в яскраво-червоному гуцульському вбранні. Обличчя мав направду гуцульське: вільне, незалежне, горде. Йшов, здавалося, різко, хоча насправді повільно. Весь наче й далі перебував в образі. А, може, то було його «альтер-его». Знали, що екранізують Коцюбинського. А от що буде не рядовий фільм, а шедевр — навіть подумати не могли».
Єдиний у центрі Верховини будинок в гуцульському стилі знаходиться на вул. Гуцульського повстання, 50. Саме тут, біля підніжжя пагорба Глифи, цілий рік прожив Параджанов. У хаті, збудованій 1930 року, жило тоді подружжя Петра та Євдокії Сорюків. Прямо з ганку — вхід до кімнати, де жили газди, а наліво — тимчасове помешкання постановника «Тіней». Там уже другий рік — кімната-музей фільму. Основні експонати — фотографії. «Параджанов жив, як член сім’ї. Разом їли, ніколи один від одного не замикалися. Параджанов, чим міг, допомагав у господарці. Щовечора розпитував про гуцульський побут та звичаї. І завжди рахувався, працюючи над фільмом, із порадами та корективами своїх газдів», — розповідає Василь Хімчак, внук Сорюків. За спогадами господарів, Параджанов був чоловіком простим, доступним і невибагливим. Страшенно любив гуцульські страви: бануш, гуслінку, бурищеники, манюні голубці з квасної капусти. І навіть згодом, у Києві, намагався замовити в ресторані щось хоч віддалено схоже на просту гуцульську їжу…
Серед гуцулів Параджанов завжди тримався, як серед своїх, без найменшої зарозумілості. Любив бувати на полонині (ближче до вітру і неба), їсти з вівчарями кулешу з бринзою, жартувати, розповідати смішні історії. Чарчину перехиляв для годиться, за компанію — його не бачили навіть напідпитку. Гуцулів у фільмі зіграли самі гуцули. Масовки, натуральні кадри праці горян, спів і музика — все це внесло особливий шарм автентики, правдивий дух Гуцульщини. Химку зіграла гуцулка з-під Магурки — неперевершено. Звуковий ряд — голос самого народу. Микола Шатрук співав гуцульські співанки. Капела під керівництвом скрипаля Василя Грималюка (Могура) грала гуцульські мелодії. До речі, коли гуцули приїхали на озвучення фільму до Києва, Параджанов поселив їх у своїй квартирі (спали покотом, на підлозі). Водив їх містом, опікував, як рідний дєдьо. За кілька місяців до смерті, в Тбілісі, лежачи горілиць на кольоровому гуцульському ліжнику, Параджанов скаже гостям-українцям: «Народ я любив завжди. Натовпу не терпів ніколи. Особливо мовчазного. Рабство починається з мовчання».
Іванові Миколайчуку фільм змінив прізвище. Справжнє — Николайчук. Актор переінакшив його тоді, коли готувалися титри. Так і залишилося — Миколайчук. Один із найгармонійніших творів українського кіно знімався досить драматично. За «недисциплінованість» і «відставання від плану» Параджанов отримав 3 догани. Творчі конфлікти з Іллєнком мало не закінчилися його від’їздом разом з дружиною (Ларисою Кадочниковою). Але… мистецтво перемогло…
Була «відлига» 60-х рр., друге українське відродження. Над фільмом працював потужний творчий колектив, «люди великої творчої міри» (І. Дзюба). Режисер-постановник — Сергій Параджанов, оператор — Юрій Іллєнко, художник — Георгій (Юрій) Якутович, композитор — Мирослав Скорик, актори — Іван Миколайчук (Іван), Лариса Кадочникова (Марічка), Тетяна Бестаєва (Палагна), Спартак Багішвілі (Мольфар). Автор сценарію — закарпатський письменник Іван Чендей, у співавторстві з С. Параджановим. У 1965 р. на Міжнародному кінофестивалі (МКФ) «Південний хрест» (Мар-Дель Плата, Аргентина) фільм одержав золоту медаль та приз ФІПРЕССІ за колір, світло й спецефекти. «Тіні» отримали ще десятки призів на різних кінофестивалях. Зокрема, Кубок Фестивалю фестивалів у Римі (1965), Премію Британської кіноакадемії за кращий зарубіжний фільм (1966), Золоту медаль за режисуру МКФ у Салоніках, Греція (1966). У 1991 р. Державної премії України ім. Т. Шевченка удостоєно С. Параджанова (посмертно), Ю. Іллєнка, Л. Кадочникову, Г. Якутовича…»
3) «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ» (ФІЛЬМ)
«…Під час презентації у київському кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих предків» у вересні 1965 року з різкою критикою арештів серед інтелігенції, які відбулися влітку 1965 року, виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Після цього реакція властей була блискавичною — Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури Київського педагогічного інституту, Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом»
4) ЮРІЙ ІЛЛЄНКО, кінорежисер (телеінтерв’ю 25.04.1991, Київ): «…Коли почався сеанс, я вийшов. Я вийшов, тому що не було зовсім де сісти, був тільки перший ряд, а з першого ряду цей фільм неможливо дивитися, він занадто динамічний. І я сів, о так дивився на екран, мене майже занудило, я вийшов і сів саме тут десь у цьому скверику (біля кінотеатру) . Сидів, взяв сигарету … дуже схвильований (прем’єрою) . І я побачив, як сюди під’їхала машина військова «ГАЗ-69», але з неї вийшли хлопці в цивільному. Я так ще на них подивився, це міг бути випадок. Потім під’їхала ще одна, ще одна, декілька машин, і вони так ставали тут одна за одною, виходили з них молодики таки кремезні, всі в цивільному, і так якось, знаєте, тут зникали, зникали. Їх ніби всмоктував натовп цей. І я зрозумів, що оточують кінотеатр. Ну, перша думка в мене була тікати, але я подумав, що там сидить саме той «парад планет», про який я тільки що сказав. І тоді вже в мене виникла така думка, яка потім на протязі багатьох років все карбувалась і карбувалась - такий образ нашої культури української в цьому страшному оточенні КДБ».
5) ЮРІЙ ІЛЛЄНКО: «МЕНЕ РОЗ’ЯНИЧАРИВ ІВАН МИКОЛАЙЧУК»
Автор Олена ЛІСОВА.
«Відомий кінооператор та режисер Юрій ІЛЛЄНКО в День української писемності презентував у Чернівцях свій роман «Доповідна апостолові Петру»…: «Так сталося, що 1941 року я, черкащанин за народженням, під час евакуації опинився в Сибіру. По війні разом з батьками жив на околиці Москви. Закінчив інститут кінематографії. І тривалий час не бував в Україні. Став класичним яничаром, я пройшов той вишкіл. Але знову ж таки сталося, що за дипломний фільм «Летите, голуби…» отримав великі міжнародні нагороди. І мене запросили на кіностудію ім. О.Довженка як оператора на фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Я відмовився. Бо кінопродукція, що її випускала ця студія, була слабенькою. Тоді моя перша теща поцікавилася, чи я читав Коцюбинського. Я читав усе, що завгодно, тільки не Коцюбинського. Але, буквально «проковтнувши» його твір (у російському перекладі), я зрозумів: доля дає мені шанс практично на все моє подальше життя. Бо завдяки йому я зможу реалізувати практично все, що намріяв собі в операторському мистецтві. Там була безодня глибини, краси й мови. І коли я під час роботи над фільмом занурився в гуцульський мовний мелос, спрацювала генетична пам’ять. Саме тому він мені і дався легко. А спілкування з такими велетнями духу, як Іван Миколайчук, призвело до мого «роз’яничарювання». Мій шлях повернення до себе, як до українця, розпочався вже в дорослому віці.
6) СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ
Василь Семенович Стус (*6 січня 1938 с. Рахнівка Гайсинського району Вінницької області — †4 вересня 1985, концтабір біля с. Кучино, Пермської області) — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х. Герой України. За переконання в необхідністі української культурної автономії був заборонений радянською владою і 12 років позбавлений волі.
Народився в селянській родині. У 1939 році батьки — Семен Дем’янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей. У 1944–54 Василь навчався у міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно.
У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці. У студентські роки разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об’єднання «Обрій». Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. 1959 опублікував свої перші вірші. З березня 1963 — літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
У вересні 1965 під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час.
За участь у цій акції його відраховано з аспірантури. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966-72 — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. 1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.
Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 книжка віршів поета «Веселий цвинтар» потрапила до Бельгії й була видана в Брюсселі. У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.
На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув’язнення перебував у концтаборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у концтаборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку в концтаборі Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…». Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини.
Незважаючи на те, що його здоров’я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. В травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи. Стусові, що перебував у концтаборі в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід.
Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями кілька разів оголошував голодівки. У січні 1983 за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. У 1985р. Г.Белль висунув творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури. 28 серпня 1985 Стуса відправили в карцер за те, що читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження.
Був похований на табірному цвинтарі у с. Борисово. Прохання родини перевезти тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув’язнення. У листопаді 1989 поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі. 1991 Стуса посмертно відзначено Шевченківською премією за збірку поезій «Дорога болю» (1990). 26 листопада 2005 Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.
Вагомий внесок в українську літературу зробив Василь Стус і на терені перекладу. Варто згадати його блискучі переклади з Гете й Рільке (Сонети до Орфея, Дунайські елегії). З німецької Стус також переклав вірші Пауля Целана, Альберта Еренштайна, Еріха Кестнера, Ганса Маґнуса Енценсберґера; з англійської - поезії Кіплінга; з італійської - Джузеппе Унґаретті, з іспанської - твори Федеріко Гарсіа Лорки, з французької - Гі де Мопассана, Артюра Рембо, Рене Шара. Перекладав також зі слов'янських мов…»
7) «А ОЧІ – ВМЕРТИ МОЖНА!..»
Автор: Газета "Молодий буковинець".
«Щойно народившись (у січні 1967 року), чернівецька «молодіжка» одразу почала притягувати до себе все нове, прогресивне і, кажучи по-сучасному, модне. У редакції запровадили традицію щовівторка запрошувати на зустріч цікавих і відомих людей… Візити молодих, але вже дуже популярних акторів, звісно, бентежили дівочу половину колективу. Але одна зустріч – навесні 1967 року – була особливо романтичною: дівчата «Молодого буковинця» потонули в очах Івана Миколайчука. Цю щасливу мить зафіксував на фотоплівці легендарний фотокореспондент «МБ» Василь Балацький. Стильна дівчина з відкритою посмішкою, яка торкається букету в руках Миколайчука, – це Тамара Севернюк. Завдяки її щоденникам ми й маємо змогу дізнатися подробиці історії цієї фотографії. Іван Миколайчук … щойно повернувся з Аргентини, де на кінофестивалі презентувалися «Тіні забутих предків»…
«Він дотепний, ерудований, – записала Тамара Севернюк у своєму щоденнику. – А очі – вмерти можна!..».
Є на цьому знімку і відомий журналіст та редактор Володимир Михайловський, для якого Іван Миколайчук був і залишається взірцем творчої особистості та патріота.
– Ми слухали його, як зачаровані, – розповідає Володимир Іларіонович. – Він багато і захоплено говорив про свою Чорторию, про свої почуття до Буковини... Ще до цієї зустрічі мені багато розповідав про Миколайчука його вчитель Петро Міхневич. А потім я почав досліджувати творчість Івана. Найбільше мене вразив епізод, переказаний його дружиною Марією Євгенівною. Якось у Миколайчуків удома хтось із гостей дозволив собі сказати нешанобливе слово про українство. Іван одразу ж встав, підійшов до дверей, відчинив їх і спокійно, але твердо сказав: «Прошу вийти».
(В одному з інтерв’ю Віктор Мережко визнав, що цим «гостем» Миколайчука був саме він – С.-37).
8) ВИСОКИЙ ЛИЦАР
Автор Раїса СКАЛІЙ
«… В.Цвіркунов був директором кіностудії (ім. О.Довженка) з 1962 по 1973 роки. Це були надзвичайно складні часи: благодатні й одночасно дуже важкі. Благодатні тому, що після розвінчання культу Сталіна, коли почалася хрущовська відлига і з тюрем і концтаборів почали випускати вцілілих політичних в’язнів, коли трохи повіяло свободою і можна було не боячись висловлювати свої думки, все наболіле за роки жахливого тоталітаризму і репресій — творча інтелігенція, насамперед, молодь, почали долати в собі вічну мерзлоту страху, пробивати зацементований асфальт заскорузлих традицій, які до того сковували їхні сили — щоб вимовити своє, розкуте слово.
Стався несподіваний вибух оригінальних талантів, з’явилися самобутні твори поетів, прозаїків — Миколи Вінграновського, Івана Драча, Василя Стуса, Ліни Костенко, Віталія Коротича, Валерія Шевчука, Євгена Гуцала, Станіслава Тельнюка; художників — Алли Горської, Віктора Зарецького, Георгія Якутовича, Опанаса Заливахи, Людмили Семикіної, Галини Севрюк, Ади Рибачук, Володимира Мельниченка, які увійшли в історію під назвою шістдесятників.
Справжній Ренесанс, Відродження сталося і в українському кіно: Сергій Параджанов, Леонід Осика, Юрій Іллєнко, Леонід Биков, Борис Івченко, Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Кость Степанков, Лариса Кадочникова, Раїса Недашківська й десятки інших кіномитців теж по праву мають називатися шістдесятниками. Саме в цей час Сергій Параджанов зняв свій знаменитий фільм «Тіні забутих предків», який започаткував оригінальний, досі невідомий напрямок у мистецтві, що увійшов в історію під назвою — український поетичний кінематограф.
Далі почався період «закручування гайок», відходила у небуття коротка хрущовська відлига, й починалися брежневські заморозки. Вже в останні роки свого правління Микита Сергійович скинув овечу маску борця з тоталітаризмом, культом Сталіна, й сам вдався до репресії проти, на його думку, занадто сміливих представників творчої інтелігенції: бульдозерами знищував твори художників-авангардистів, ганьбив, таврував, шельмував поетів-інакодумців, деяких піддавав остракізмові — висилав за кордон.
Про новий розгул реакції київська громадськість довідалася на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків». Я тоді вчилася в Київському театральному інституті. Пам’ятаю, як у перші дні осіннього семестру 1965 року всіма аудиторіями інституту пронеслося, що 4 вересня о 19 годині треба обов’язково бути в кінотеатрі «Україна» на прем’єрі картини Сергія Параджанова, що він зняв потрясаючий фільм, і при цьому втаємничено додавали, що там має відбутися щось незвичайне. Кінотеатр був заповнений вщерть, люди стояли в проходах. Святково вдягнуті представники творчої інтелігенції. І багато чоловіків в однакових сірих костюмах, які пильно вдивлялися в кожного глядача. Атмосфера була наелектризована. На сцену вийшли Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Георгій Якутович, Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова, Лідія Байкова...
Коли групу представили і кожен розповів про роботу над фільмом, несподівано із зали піднявся Іван Дзюба з букетом квітів. Він підійшов до сцени з правого боку, піднявся невеличкими сходами, підійшов до художниці по костюмах Лідії Байкової, яка сиділа крайньою, вручив їй квіти, розпрямився, повернувся лицем до зали і почав говорити про репресії на Україні, називаючи прізвища і міста, де відбулися арешти. Стояла дзвінка тиша. Я сиділа десь у ряді 10— 12. Несподівано, приблизно в 5—7 ряді трохи зліва від середини піднявся високий молодий чорноволосий чоловік із худорлявим різьбленим обличчям і крикнув: «Хто проти арештів, встаньте!». Це був Василь Стус. Потім щось викрикнув В’ячеслав Чорновіл і ще хтось.
Узник собственного мировоззрения, узник совести, он впервые был осужден «за антисоветскую агитацию и пропаганду» в 1961 году к высшей мере наказания, три месяца провел в камере смертников. А преступлением было то, что он отстаивал конституционное право Украины на самоопределение. Верховный суд заменил высшую меру на 15 лет заключения. После освобождения в 1976 году Левко Лукьяненко, юрист по образованию, вынужден работать электриком в больнице. Не прошло и двух лет — и снова арест (по иронии судьбы, постановление об аресте подписано 10 декабря — в День прав человека). На этот раз суд признает члена Украинской группы содействия выполнению Хельсинкских соглашений Левко Лукьяненко особо опасным государственным преступником-рецидивистом и осуждает к десяти годам лишения свободы в лагерях особого режима и пяти годам ссылки... Годы заключения не сломали этого непокорного украинца. Пройдя через сложные испытания, Левко Григорьевич сохранил живой ум, чувство юмора и доброжелательность. 24 августа у Льва Лукьяненко двойной праздник: День рождения свободной Украины и день его рождения…
***
— Кстати, о тех, кто не выжил. Вы близко знали тех узников совести, которых сейчас знает вся Украина, ваши пути пересекались в той или иной тюрьме, вы рассказали о последних мгновениях жизни Юрка Литвина, Олексы Тихого, Васыля Стуса… Этим людям было присуще обостренное чувство справедливости. Не оно ли и привело их к трагическому концу?
— … Васыль Стус, не выдержав постоянных издевательств, объявил голодовку. Когда он умер, его тело тайно вынесли из камеры. Наверное, мы так никогда и не узнаем, какой была кончина Стуса. Последние его слова: «Убили, гады» — наталкивают на мысль, что ему помогли отправиться в мир иной... Ежедневно надзиратели вели меня на работу, и, проходя мимо камеры Стуса, я кричал: «Доброго ранку, Васылю!» (хотя нам это и запрещали). И он откликался. В то утро я поздоровался, как всегда. Но Васыль не ответил…
***
— Что вы почувствовали, когда 9 декабря 1991 года зампред СБУ вручил вам 54 документа, изъятых из вашего следственного дела как таких, которые не содержат признаков преступления? Что чувствует человек, проведший за решеткой треть жизни, после чего ему говорят, что он, оказывается, не преступник?
— Знаете, к тому времени, когда меня реабилитировали, давно уже все переосмыслил. Я понимал, что так называемые документы были написаны для того, чтобы посадить меня за решетку. А теперь мне их возвращают и говорят, что в этом нет состава преступления. Возникает вопрос: совершил я преступление или нет? Мне говорят: не совершил. Но я теперь говорю: да нет, совершил. Я не совершил преступления против украинской нации. Но против Российской империи я действительно боролся, и здесь мне не нужны никакие оправдания.
***
— Левко Григорьевич, о чем жалеете в жизни?
— О том, что родился не в свободном государстве, а в колонии. И вместо того, чтобы стать профессором философии или политологии, вынужден был потратить жизнь на борьбу за независимость Украины.»
«Коцюбинський закохався в Карпати в 1910-му. Параджанов — у 1963-му. Гуцульщина і Коцюбинський дали українській літературі виняткову повість. Гуцульщина і Параджанов народили цю «правдиву казку гір» вдруге — як знаковий для українського кіно фільм. Саме те, чим можна відкривати себе світові, дав перетин творців і магічного краю. Бо Карпати — не просто земля мольфарів, вони самі — мольфар, ворожбитська сила якого передається мистецьким явищам. Хоч трохи перенести на папір колорит і запах Карпат прагнув Коцюбинський. Уникнути найменшої стилізації й імітації намагався Параджанов. Дитинно відкрите єство, свіжий погляд стороннього, чуття першоджерела і Божий вогонь — із такого тіста росли «Тіні».
«Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитого біля вогнища, біля джерела натхнення, — говорив Параджанов на обговоренні худрадою щойно знятого фільму в 1964 році. І продовжував, — На жаль, нас підвів автор, він був відсутній з першого дня». Наразі ж не хто інший як автор, «диво-чоловік, у якого є все» ( за Параджановим), зібрав у Верховині колосальний колектив митців, серед яких Карпати не були відкриттям хіба що для художника Г. Якутовича та студента І. Миколайчука. Кількасот кілометрів намотав рафик-«розвідник» по крутосхилах, доки вибрали для зйомок Верховину…
Жили у Верховині. Знімали також і по селах. Основний об’єкт — обійстя Палійчуків — знайшли в Криворівні. То була давня (справжня гуцульська) гражда. Ще жила газдиня, столітня Параска Харук, що в юності товарищувала з Іваном Франком. Бурю з Мольфаром знімали в Соколівці, пошуки потоплениці — в Бистриці. А Марічку-потопленицю — у крутіжу Рибниці на околиці Косова. Пішли потім гуртом грітися в сусідній ресторан «Гук». Там Параджанов підійшов до Кадочникової, зняв з її ноги туфельку і, наповнивши вином, проголосив: «За рафаелівську красуню, геніальну актрису!» І випив по-гусарському…
У 1962-63 роках саме розпочалася електрифікація Верховинського району. Електрика тоді була хіба лише в самій Верховині. Інженери-електрики та «кіношники» жили в одному (єдиному) готелі, харчувалися в одній їдальні. «Параджанова не бачили, він жив окремо, — згадує один із учасників електрифікації. — А Миколайчук тримався відособлено: студент серед столичної тусівки. Запам’яталося, як повертався зі зйомок в яскраво-червоному гуцульському вбранні. Обличчя мав направду гуцульське: вільне, незалежне, горде. Йшов, здавалося, різко, хоча насправді повільно. Весь наче й далі перебував в образі. А, може, то було його «альтер-его». Знали, що екранізують Коцюбинського. А от що буде не рядовий фільм, а шедевр — навіть подумати не могли».
Єдиний у центрі Верховини будинок в гуцульському стилі знаходиться на вул. Гуцульського повстання, 50. Саме тут, біля підніжжя пагорба Глифи, цілий рік прожив Параджанов. У хаті, збудованій 1930 року, жило тоді подружжя Петра та Євдокії Сорюків. Прямо з ганку — вхід до кімнати, де жили газди, а наліво — тимчасове помешкання постановника «Тіней». Там уже другий рік — кімната-музей фільму. Основні експонати — фотографії. «Параджанов жив, як член сім’ї. Разом їли, ніколи один від одного не замикалися. Параджанов, чим міг, допомагав у господарці. Щовечора розпитував про гуцульський побут та звичаї. І завжди рахувався, працюючи над фільмом, із порадами та корективами своїх газдів», — розповідає Василь Хімчак, внук Сорюків. За спогадами господарів, Параджанов був чоловіком простим, доступним і невибагливим. Страшенно любив гуцульські страви: бануш, гуслінку, бурищеники, манюні голубці з квасної капусти. І навіть згодом, у Києві, намагався замовити в ресторані щось хоч віддалено схоже на просту гуцульську їжу…
Серед гуцулів Параджанов завжди тримався, як серед своїх, без найменшої зарозумілості. Любив бувати на полонині (ближче до вітру і неба), їсти з вівчарями кулешу з бринзою, жартувати, розповідати смішні історії. Чарчину перехиляв для годиться, за компанію — його не бачили навіть напідпитку. Гуцулів у фільмі зіграли самі гуцули. Масовки, натуральні кадри праці горян, спів і музика — все це внесло особливий шарм автентики, правдивий дух Гуцульщини. Химку зіграла гуцулка з-під Магурки — неперевершено. Звуковий ряд — голос самого народу. Микола Шатрук співав гуцульські співанки. Капела під керівництвом скрипаля Василя Грималюка (Могура) грала гуцульські мелодії. До речі, коли гуцули приїхали на озвучення фільму до Києва, Параджанов поселив їх у своїй квартирі (спали покотом, на підлозі). Водив їх містом, опікував, як рідний дєдьо. За кілька місяців до смерті, в Тбілісі, лежачи горілиць на кольоровому гуцульському ліжнику, Параджанов скаже гостям-українцям: «Народ я любив завжди. Натовпу не терпів ніколи. Особливо мовчазного. Рабство починається з мовчання».
Іванові Миколайчуку фільм змінив прізвище. Справжнє — Николайчук. Актор переінакшив його тоді, коли готувалися титри. Так і залишилося — Миколайчук. Один із найгармонійніших творів українського кіно знімався досить драматично. За «недисциплінованість» і «відставання від плану» Параджанов отримав 3 догани. Творчі конфлікти з Іллєнком мало не закінчилися його від’їздом разом з дружиною (Ларисою Кадочниковою). Але… мистецтво перемогло…
Була «відлига» 60-х рр., друге українське відродження. Над фільмом працював потужний творчий колектив, «люди великої творчої міри» (І. Дзюба). Режисер-постановник — Сергій Параджанов, оператор — Юрій Іллєнко, художник — Георгій (Юрій) Якутович, композитор — Мирослав Скорик, актори — Іван Миколайчук (Іван), Лариса Кадочникова (Марічка), Тетяна Бестаєва (Палагна), Спартак Багішвілі (Мольфар). Автор сценарію — закарпатський письменник Іван Чендей, у співавторстві з С. Параджановим. У 1965 р. на Міжнародному кінофестивалі (МКФ) «Південний хрест» (Мар-Дель Плата, Аргентина) фільм одержав золоту медаль та приз ФІПРЕССІ за колір, світло й спецефекти. «Тіні» отримали ще десятки призів на різних кінофестивалях. Зокрема, Кубок Фестивалю фестивалів у Римі (1965), Премію Британської кіноакадемії за кращий зарубіжний фільм (1966), Золоту медаль за режисуру МКФ у Салоніках, Греція (1966). У 1991 р. Державної премії України ім. Т. Шевченка удостоєно С. Параджанова (посмертно), Ю. Іллєнка, Л. Кадочникову, Г. Якутовича…»
3) «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ» (ФІЛЬМ)
«…Під час презентації у київському кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих предків» у вересні 1965 року з різкою критикою арештів серед інтелігенції, які відбулися влітку 1965 року, виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Після цього реакція властей була блискавичною — Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури Київського педагогічного інституту, Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом»
 |
 |
Автор Олена ЛІСОВА.
«Відомий кінооператор та режисер Юрій ІЛЛЄНКО в День української писемності презентував у Чернівцях свій роман «Доповідна апостолові Петру»…: «Так сталося, що 1941 року я, черкащанин за народженням, під час евакуації опинився в Сибіру. По війні разом з батьками жив на околиці Москви. Закінчив інститут кінематографії. І тривалий час не бував в Україні. Став класичним яничаром, я пройшов той вишкіл. Але знову ж таки сталося, що за дипломний фільм «Летите, голуби…» отримав великі міжнародні нагороди. І мене запросили на кіностудію ім. О.Довженка як оператора на фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Я відмовився. Бо кінопродукція, що її випускала ця студія, була слабенькою. Тоді моя перша теща поцікавилася, чи я читав Коцюбинського. Я читав усе, що завгодно, тільки не Коцюбинського. Але, буквально «проковтнувши» його твір (у російському перекладі), я зрозумів: доля дає мені шанс практично на все моє подальше життя. Бо завдяки йому я зможу реалізувати практично все, що намріяв собі в операторському мистецтві. Там була безодня глибини, краси й мови. І коли я під час роботи над фільмом занурився в гуцульський мовний мелос, спрацювала генетична пам’ять. Саме тому він мені і дався легко. А спілкування з такими велетнями духу, як Іван Миколайчук, призвело до мого «роз’яничарювання». Мій шлях повернення до себе, як до українця, розпочався вже в дорослому віці.
…У повоєнні роки зі мною стався такий випадок. Місцеві хлопці мене побили. Бо я не вимовляв дзвінкого російського «г». Оцей звук виказував у мені «ворога», якесь інородне тіло. І за це мене били регулярно… Мама мені сказала: «Юрку, скільки ти будеш боятися?». І я знайшов цеглу, обгорнув її чомусь у газету «Правда», поклав у «самопальну» шкільну сумку, прийшов до школи і написав усім кривдникам по записочці: «Стыкнёмся»… Тоді я вперше почув за спиною слово «Мазепа». Хто був той Мазепа? Символ зрадника? Українець – це зрадник. Мазепа – зрадник. Так ця постать вперше увійшла до мого життя.
…Потім знищили мою «Криницю для спраглих», така ж доля чекала на «Ніч на Івана Купала», ще пізніше ХХІV з’їзд КПРС заборонив «Білого птаха з чорною позначкою». Це означало навіть не смерть, а просто пекло за життя. І тоді я подумав: «Це ж анафема». А хто він, той, у кого така велика анафема? Почав шукати про нього матеріали. 1974-го написав перший сценарій про Мазепу. «Згори» мені порадили закопати його в себе на городі. Але я цього не зробив, а зняв фільм «Молитва за гетьмана Мазепу». Чому молитва? Бо це єдина сила, яку можна протиставити анафемі. Анафему ж було кинуто не на Мазепу. Її було кинуто на всю Україну. Вважаю, що ця робота була моєю місією. І, судячи з шаленої реакції так званої української преси, я цю місію виконав…
Коли я збирався писати «Доповідну апостолові Петру», то шукав імовірного читача. І зрозумів, що він у мене вже є – сам апостол Петро. Це його робота. Але він знає про мне більше, ніж я сам. Оскільки ж написати абсолютну правду просто неможливо, я подумав, що це таке надзавдання. І ще для мене дуже важливо було опанувати рідну мову, до якої я повертаюся протягом усього життя. Гадаю, це також мені вдалося. І я надзвичайно цим задоволений, бо повністю знищив у собі, до останнього гена, яничара-відступника.»
 |
Василь Семенович Стус (*6 січня 1938 с. Рахнівка Гайсинського району Вінницької області — †4 вересня 1985, концтабір біля с. Кучино, Пермської області) — український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х. Герой України. За переконання в необхідністі української культурної автономії був заборонений радянською владою і 12 років позбавлений волі.
Народився в селянській родині. У 1939 році батьки — Семен Дем’янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік (1940) батьки забрали туди своїх дітей. У 1944–54 Василь навчався у міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно.
У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці. У студентські роки разом з Олегом Орачем, Володимиром Міщенком, Анатолієм Лазаренком, Василем Захарченком, Василем Голобородьком був членом літературного об’єднання «Обрій». Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. 1959 опублікував свої перші вірші. З березня 1963 — літературний редактор газети «Социалистический Донбасс». Вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР ім. Т. Шевченка у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав ряд літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів з Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
У вересні 1965 під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьо закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час.
За участь у цій акції його відраховано з аспірантури. Заробляв на життя, працюючи у Центральному державному історичному архіві, згодом — на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966-72 — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. 1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.
Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 книжка віршів поета «Веселий цвинтар» потрапила до Бельгії й була видана в Брюсселі. У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972.
На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув’язнення перебував у концтаборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у концтаборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку в концтаборі Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…». Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини.
Незважаючи на те, що його здоров’я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. В травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи. Стусові, що перебував у концтаборі в Кучино (тепер Чусовського району Пермського краю, Росія), заборонили бачитися з родиною. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід.
Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями кілька разів оголошував голодівки. У січні 1983 за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. У 1985р. Г.Белль висунув творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури. 28 серпня 1985 Стуса відправили в карцер за те, що читаючи книгу в камері, сперся ліктем на нари. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження.
Був похований на табірному цвинтарі у с. Борисово. Прохання родини перевезти тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув’язнення. У листопаді 1989 поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі. 1991 Стуса посмертно відзначено Шевченківською премією за збірку поезій «Дорога болю» (1990). 26 листопада 2005 Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.
Вагомий внесок в українську літературу зробив Василь Стус і на терені перекладу. Варто згадати його блискучі переклади з Гете й Рільке (Сонети до Орфея, Дунайські елегії). З німецької Стус також переклав вірші Пауля Целана, Альберта Еренштайна, Еріха Кестнера, Ганса Маґнуса Енценсберґера; з англійської - поезії Кіплінга; з італійської - Джузеппе Унґаретті, з іспанської - твори Федеріко Гарсіа Лорки, з французької - Гі де Мопассана, Артюра Рембо, Рене Шара. Перекладав також зі слов'янських мов…»
7) «А ОЧІ – ВМЕРТИ МОЖНА!..»
Автор: Газета "Молодий буковинець".
«Щойно народившись (у січні 1967 року), чернівецька «молодіжка» одразу почала притягувати до себе все нове, прогресивне і, кажучи по-сучасному, модне. У редакції запровадили традицію щовівторка запрошувати на зустріч цікавих і відомих людей… Візити молодих, але вже дуже популярних акторів, звісно, бентежили дівочу половину колективу. Але одна зустріч – навесні 1967 року – була особливо романтичною: дівчата «Молодого буковинця» потонули в очах Івана Миколайчука. Цю щасливу мить зафіксував на фотоплівці легендарний фотокореспондент «МБ» Василь Балацький. Стильна дівчина з відкритою посмішкою, яка торкається букету в руках Миколайчука, – це Тамара Севернюк. Завдяки її щоденникам ми й маємо змогу дізнатися подробиці історії цієї фотографії. Іван Миколайчук … щойно повернувся з Аргентини, де на кінофестивалі презентувалися «Тіні забутих предків»…
«Він дотепний, ерудований, – записала Тамара Севернюк у своєму щоденнику. – А очі – вмерти можна!..».
Є на цьому знімку і відомий журналіст та редактор Володимир Михайловський, для якого Іван Миколайчук був і залишається взірцем творчої особистості та патріота.
– Ми слухали його, як зачаровані, – розповідає Володимир Іларіонович. – Він багато і захоплено говорив про свою Чорторию, про свої почуття до Буковини... Ще до цієї зустрічі мені багато розповідав про Миколайчука його вчитель Петро Міхневич. А потім я почав досліджувати творчість Івана. Найбільше мене вразив епізод, переказаний його дружиною Марією Євгенівною. Якось у Миколайчуків удома хтось із гостей дозволив собі сказати нешанобливе слово про українство. Іван одразу ж встав, підійшов до дверей, відчинив їх і спокійно, але твердо сказав: «Прошу вийти».
(В одному з інтерв’ю Віктор Мережко визнав, що цим «гостем» Миколайчука був саме він – С.-37).
8) ВИСОКИЙ ЛИЦАР
Автор Раїса СКАЛІЙ
«… В.Цвіркунов був директором кіностудії (ім. О.Довженка) з 1962 по 1973 роки. Це були надзвичайно складні часи: благодатні й одночасно дуже важкі. Благодатні тому, що після розвінчання культу Сталіна, коли почалася хрущовська відлига і з тюрем і концтаборів почали випускати вцілілих політичних в’язнів, коли трохи повіяло свободою і можна було не боячись висловлювати свої думки, все наболіле за роки жахливого тоталітаризму і репресій — творча інтелігенція, насамперед, молодь, почали долати в собі вічну мерзлоту страху, пробивати зацементований асфальт заскорузлих традицій, які до того сковували їхні сили — щоб вимовити своє, розкуте слово.
Стався несподіваний вибух оригінальних талантів, з’явилися самобутні твори поетів, прозаїків — Миколи Вінграновського, Івана Драча, Василя Стуса, Ліни Костенко, Віталія Коротича, Валерія Шевчука, Євгена Гуцала, Станіслава Тельнюка; художників — Алли Горської, Віктора Зарецького, Георгія Якутовича, Опанаса Заливахи, Людмили Семикіної, Галини Севрюк, Ади Рибачук, Володимира Мельниченка, які увійшли в історію під назвою шістдесятників.
Справжній Ренесанс, Відродження сталося і в українському кіно: Сергій Параджанов, Леонід Осика, Юрій Іллєнко, Леонід Биков, Борис Івченко, Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Кость Степанков, Лариса Кадочникова, Раїса Недашківська й десятки інших кіномитців теж по праву мають називатися шістдесятниками. Саме в цей час Сергій Параджанов зняв свій знаменитий фільм «Тіні забутих предків», який започаткував оригінальний, досі невідомий напрямок у мистецтві, що увійшов в історію під назвою — український поетичний кінематограф.
Далі почався період «закручування гайок», відходила у небуття коротка хрущовська відлига, й починалися брежневські заморозки. Вже в останні роки свого правління Микита Сергійович скинув овечу маску борця з тоталітаризмом, культом Сталіна, й сам вдався до репресії проти, на його думку, занадто сміливих представників творчої інтелігенції: бульдозерами знищував твори художників-авангардистів, ганьбив, таврував, шельмував поетів-інакодумців, деяких піддавав остракізмові — висилав за кордон.
Леонід Брежнєв, усунувши від влади Микиту Хрущова, повів ще жорстокішу боротьбу з вільнодумцями. Саме в цей час, коли КДБ керував Ю.Андропов, ця організація стала наймогутнішою репресивною машиною світу — чисельність її досягла 480 тисяч! (для порівняння: перед війною в НКВС було 37 тисяч). Знову почалися арешти, запроторення в тюрми, концтабори та у психіатричні лікарні національно свідомих письменників, вчених, журналістів, істориків. Україна, як завжди, першою попала під жорна нових репресій: 1965 року заарештували, судили і відправили у сибірські концтабори багатьох представників української інтелігенції, зокрема, братів Богдана і Михайла Горинів, Івана Світличного, Опанаса Заливаху, Ярослава Геврича, Михайла Осадчого, Олександра Назаренка, Івана Геля, Мирославу Зваричевську, Івана Русина, Михайла Масютка...
Про новий розгул реакції київська громадськість довідалася на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків». Я тоді вчилася в Київському театральному інституті. Пам’ятаю, як у перші дні осіннього семестру 1965 року всіма аудиторіями інституту пронеслося, що 4 вересня о 19 годині треба обов’язково бути в кінотеатрі «Україна» на прем’єрі картини Сергія Параджанова, що він зняв потрясаючий фільм, і при цьому втаємничено додавали, що там має відбутися щось незвичайне. Кінотеатр був заповнений вщерть, люди стояли в проходах. Святково вдягнуті представники творчої інтелігенції. І багато чоловіків в однакових сірих костюмах, які пильно вдивлялися в кожного глядача. Атмосфера була наелектризована. На сцену вийшли Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Георгій Якутович, Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова, Лідія Байкова...
 |
| І.Дзюба |
Коли групу представили і кожен розповів про роботу над фільмом, несподівано із зали піднявся Іван Дзюба з букетом квітів. Він підійшов до сцени з правого боку, піднявся невеличкими сходами, підійшов до художниці по костюмах Лідії Байкової, яка сиділа крайньою, вручив їй квіти, розпрямився, повернувся лицем до зали і почав говорити про репресії на Україні, називаючи прізвища і міста, де відбулися арешти. Стояла дзвінка тиша. Я сиділа десь у ряді 10— 12. Несподівано, приблизно в 5—7 ряді трохи зліва від середини піднявся високий молодий чорноволосий чоловік із худорлявим різьбленим обличчям і крикнув: «Хто проти арештів, встаньте!». Це був Василь Стус. Потім щось викрикнув В’ячеслав Чорновіл і ще хтось.
Збуджений зал встав. До сцени підскочив блідий чоловік — директор кінотеатру — і крикнув кіномеханіку починати показ фільму... Виходили з зали десь після 21 години. Вже було темно. Йшли мовчки через тунель, що виводив на вулицю Карла Маркса (тепер В.Городецького). Пам’ятаю, що біля стін тунелю з обох боків щільними рядами стояли чоловіки, подібні до тих, що наповнювали зал кінотеатру, — в однакових сірих костюмах, кречетоокими поглядами «фотографували» всіх, хто виходив із кінотеатру...
***
Слідом за Сергієм Параджановим почалися гоніння на інших митців кіностудії імені Довженка, які були причетні до українського поетичного кінематографу. Коли на Політбюро ЦК КПУ забороняли фільм «Криниця для спраглих», сказавши, що це поганий фільм, шкідливий фільм, В.Цвіркунов взяв, як образно сказав Ю. Іллєнко, «останнє слово перед стратою», бо його ще тоді могли за такий виступ зняти з роботи, однак він не побоявся сказати: «Це дуже хороший фільм! І я повністю розділяю позицію творців фільму. Це дуже хороший фільм!» Дмитро Павличко розповів, як В.Цвіркунов став на захист фільму «Сон», коли секретар ЦК Компартії України А.Скаба кричав: «Це петлюрівщина! Де ви взяли цих козаків!» І Василь Васильович сказав, що Тарас Шевченко, перебуваючи у Варшаві, був свідком революційних подій, коли поляки боролися за свою незалежність, а по них стріляли російські козаки: «То ж до чого тут петлюрівщина?!» — запитав він секретаря ЦК. «Сон» В.Цвіркунов відстояв, а фільм «Перевірте свої годинники» за сценарієм Ліни Костенко не зміг, його заборонили показувати глядачам.
А скільки здоров’я, нервів коштувала Василю Васильовичу картина «Комісари», над якою працював М.Мащенко з когортою прекрасних акторів — І.Миколайчуком, К.Степанковим, Б.Брондуковим, Ф.Панасенком, І.Гаврилюком. Роботу над цією надзвичайно гострою політичною стрічкою припиняли й починали знову десятки разів, різали по живому, викидали цілі епізоди, монологи, принципові суперечки героїв, перезнімали, перемонтовували, аж поки не вихолостили мало не всю ідею, заради якої створювався фільм. Рішення Громова (І.Миколайчук) вийти з лав партії в знак протесту проти НЕПу, тому що із рядів комісарів, які зробили революцію, піднялися вершки, які погрузли в комчванстві, корупції, підкупах — звучало тоді, в 70-ті роки, великою крамолою. Як це вийти з партії? З партії ніхто не може вийти добровільно! Партія сама може викинути із своїх рядів відщепенців. Цю гнівну фразу, яку з болем кидає Громов (І.Миколайчук) Федору (К.Степанкову), вирізали з фільму… Не лише фільм про комісарів перелякав «власть предержащих». Багато претензій було з боку високих інстанцій до картини «Іду до тебе» — про Лесю Українку, яку теж знімав М.Мащенко за сценарієм І.Драча. Творців фільму теж звинувачували в націоналізмі, і Василь Васильович витратив багато часу і нервів, щоб захистити її.
В.Цвіркунов у той час працював ніби на пороховій бочці, яка от-от має вибухнути. І вибухнула при здачі стрічки «Пропала грамота», що її зняв Борис Івченко за сценарієм Івана Драча. Драчливий Драч, як його дещо іронічно називали колеги по перу, одночасно віддаючи належне бунтарському характеру, бо той мав загострене почуття національної свідомості, створив такі сценарії, які або піддавалися значній переробці, як «Іду до тебе», або фільми за ними були заборонені на десятки років, як «Криниця для спраглих» і «Пропала грамота». Ті, хто дивилися фільм «Пропала грамота» на кіностудії, сприйняли його з великим захопленням. Експансивний, нестримний Сергій Параджанов бігав по студії і кричав: «Це геніальний фільм!» Але «навуходоносори» відчули його націоналістичний дух, який проявився і в піснях (музику і пісні підбирав І.Миколайчук, ввівши в тканину стрічки бравурний «Козацький марш», а також заборонені стрілецькі пісні, і, найбільше, що злякало шовіністів, пісню «А вже років триста козак у неволі...») і в тому, як виведено Катерину II.
Обурені чиновники від мистецтва наполягли на тому, щоб обговорення стрічки проходило не в залі, де відбувся перегляд, а в кабінеті В.Цвіркунова, куди запросили лише постановників фільму і директора картини Т.Кульчицьку. Там розгорілася справжня баталія між творцями «Пропалої грамоти» і чиновниками-цензорами. Вони вимагали, щоб з фільму викинули усі стрілецькі пісні, а також пісню «А вже років триста...»… Ляпас Катерині залишили, переконавши опонентів в тому, що це не ляпас, це козак Василь, побачивши, як на вилицю цариці сіла муха, вбиває її. Однак у Москву, в Держкіно Радянського Союзу миттєво, як кажуть, телеграфно, пішов донос, що «Пропала грамота» — націоналістичний фільм. В.Цвіркунов не знав про це. Він вважав картину надзвичайно талановитою, знаковою — якою вона дійсно є — був переконаний, що її одразу приймуть, і вона отримає найвищу категорію. Однак цього не сталося. Московські чиновники наказали переробити епізод зустрічі козака Василя з Катериною II, викинути багато інших гострих сцен. Дещо переробили: козак Василь давав ляпаса не цариці, а її всесильному фаворитові одноокому графові Потьомкіну... Ще кілька разів приїздив В.Цвіркунов із Б.Івченком і Т.Кульчицькою до зореносної і з настирливістю Дон Кіхота захищав картину, запитував, що ще треба переробити, щоб фільм дозволили показувати в кінотеатрах. Вельможні сановники прорікли, що прийняти цю картину вони не можуть, бо їм не подобається її дух. І тут завжди спокійний, неговіркий Б.Івченко не втерпів і сказав те, що від нього ніхто не чекав: «Дух я їй не випущу». Фільм «Пропала грамота» заборонили (він пролежав на полиці двадцять років). Одразу ж після цього Василя Васильовича позбавили права керувати кіностудією імені О. Довженка.
Захисник Вітчизни, який під час війни став інвалідом, певний час не мав ніякої роботи, маючи малолітнього сина, змушений був жити за рахунок дружини, яку теж, через її національну свідомість і принципову непоступливість, протягом десятків років позбавляли права не лише видавати книжки, а й друкуватися в газетах і журналах. Протримавши В.Цвіркунова, як кажуть, у чорному тілі, ЦК Компартії України дозволив йому працювати старшим науковим співробітником і заввідділом кінознавства в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України, а опісля деканом кінофакультету Київського інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого.
***
Слідом за Сергієм Параджановим почалися гоніння на інших митців кіностудії імені Довженка, які були причетні до українського поетичного кінематографу. Коли на Політбюро ЦК КПУ забороняли фільм «Криниця для спраглих», сказавши, що це поганий фільм, шкідливий фільм, В.Цвіркунов взяв, як образно сказав Ю. Іллєнко, «останнє слово перед стратою», бо його ще тоді могли за такий виступ зняти з роботи, однак він не побоявся сказати: «Це дуже хороший фільм! І я повністю розділяю позицію творців фільму. Це дуже хороший фільм!» Дмитро Павличко розповів, як В.Цвіркунов став на захист фільму «Сон», коли секретар ЦК Компартії України А.Скаба кричав: «Це петлюрівщина! Де ви взяли цих козаків!» І Василь Васильович сказав, що Тарас Шевченко, перебуваючи у Варшаві, був свідком революційних подій, коли поляки боролися за свою незалежність, а по них стріляли російські козаки: «То ж до чого тут петлюрівщина?!» — запитав він секретаря ЦК. «Сон» В.Цвіркунов відстояв, а фільм «Перевірте свої годинники» за сценарієм Ліни Костенко не зміг, його заборонили показувати глядачам.
А скільки здоров’я, нервів коштувала Василю Васильовичу картина «Комісари», над якою працював М.Мащенко з когортою прекрасних акторів — І.Миколайчуком, К.Степанковим, Б.Брондуковим, Ф.Панасенком, І.Гаврилюком. Роботу над цією надзвичайно гострою політичною стрічкою припиняли й починали знову десятки разів, різали по живому, викидали цілі епізоди, монологи, принципові суперечки героїв, перезнімали, перемонтовували, аж поки не вихолостили мало не всю ідею, заради якої створювався фільм. Рішення Громова (І.Миколайчук) вийти з лав партії в знак протесту проти НЕПу, тому що із рядів комісарів, які зробили революцію, піднялися вершки, які погрузли в комчванстві, корупції, підкупах — звучало тоді, в 70-ті роки, великою крамолою. Як це вийти з партії? З партії ніхто не може вийти добровільно! Партія сама може викинути із своїх рядів відщепенців. Цю гнівну фразу, яку з болем кидає Громов (І.Миколайчук) Федору (К.Степанкову), вирізали з фільму… Не лише фільм про комісарів перелякав «власть предержащих». Багато претензій було з боку високих інстанцій до картини «Іду до тебе» — про Лесю Українку, яку теж знімав М.Мащенко за сценарієм І.Драча. Творців фільму теж звинувачували в націоналізмі, і Василь Васильович витратив багато часу і нервів, щоб захистити її.
В.Цвіркунов у той час працював ніби на пороховій бочці, яка от-от має вибухнути. І вибухнула при здачі стрічки «Пропала грамота», що її зняв Борис Івченко за сценарієм Івана Драча. Драчливий Драч, як його дещо іронічно називали колеги по перу, одночасно віддаючи належне бунтарському характеру, бо той мав загострене почуття національної свідомості, створив такі сценарії, які або піддавалися значній переробці, як «Іду до тебе», або фільми за ними були заборонені на десятки років, як «Криниця для спраглих» і «Пропала грамота». Ті, хто дивилися фільм «Пропала грамота» на кіностудії, сприйняли його з великим захопленням. Експансивний, нестримний Сергій Параджанов бігав по студії і кричав: «Це геніальний фільм!» Але «навуходоносори» відчули його націоналістичний дух, який проявився і в піснях (музику і пісні підбирав І.Миколайчук, ввівши в тканину стрічки бравурний «Козацький марш», а також заборонені стрілецькі пісні, і, найбільше, що злякало шовіністів, пісню «А вже років триста козак у неволі...») і в тому, як виведено Катерину II.
Обурені чиновники від мистецтва наполягли на тому, щоб обговорення стрічки проходило не в залі, де відбувся перегляд, а в кабінеті В.Цвіркунова, куди запросили лише постановників фільму і директора картини Т.Кульчицьку. Там розгорілася справжня баталія між творцями «Пропалої грамоти» і чиновниками-цензорами. Вони вимагали, щоб з фільму викинули усі стрілецькі пісні, а також пісню «А вже років триста...»… Ляпас Катерині залишили, переконавши опонентів в тому, що це не ляпас, це козак Василь, побачивши, як на вилицю цариці сіла муха, вбиває її. Однак у Москву, в Держкіно Радянського Союзу миттєво, як кажуть, телеграфно, пішов донос, що «Пропала грамота» — націоналістичний фільм. В.Цвіркунов не знав про це. Він вважав картину надзвичайно талановитою, знаковою — якою вона дійсно є — був переконаний, що її одразу приймуть, і вона отримає найвищу категорію. Однак цього не сталося. Московські чиновники наказали переробити епізод зустрічі козака Василя з Катериною II, викинути багато інших гострих сцен. Дещо переробили: козак Василь давав ляпаса не цариці, а її всесильному фаворитові одноокому графові Потьомкіну... Ще кілька разів приїздив В.Цвіркунов із Б.Івченком і Т.Кульчицькою до зореносної і з настирливістю Дон Кіхота захищав картину, запитував, що ще треба переробити, щоб фільм дозволили показувати в кінотеатрах. Вельможні сановники прорікли, що прийняти цю картину вони не можуть, бо їм не подобається її дух. І тут завжди спокійний, неговіркий Б.Івченко не втерпів і сказав те, що від нього ніхто не чекав: «Дух я їй не випущу». Фільм «Пропала грамота» заборонили (він пролежав на полиці двадцять років). Одразу ж після цього Василя Васильовича позбавили права керувати кіностудією імені О. Довженка.
Захисник Вітчизни, який під час війни став інвалідом, певний час не мав ніякої роботи, маючи малолітнього сина, змушений був жити за рахунок дружини, яку теж, через її національну свідомість і принципову непоступливість, протягом десятків років позбавляли права не лише видавати книжки, а й друкуватися в газетах і журналах. Протримавши В.Цвіркунова, як кажуть, у чорному тілі, ЦК Компартії України дозволив йому працювати старшим науковим співробітником і заввідділом кінознавства в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України, а опісля деканом кінофакультету Київського інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого.
Надійною підтримкою у ці важкі для нього часи була дружина Ліна Костенко. Ліна Василівна подарувала Василю Васильовичу сина. Він живе в десятках її віршів, опромінених їхнім великим коханням, яке відбулося наперекір усьому. На вечорі Ліна Василівна спочатку не хотіла говорити, але коли вийшла до мікрофону, немов розкрилилася. Розповідала про події, знайомства, зустрічі так, ніби зазирала в минуле. У тембрі її голосу, у кожному мовленому нею слові відчувалася велика, незгасна, не притлумлена часом велика любов і глибокий щем. Ліна Василівна зазначила, що Василь Васильович не був старим навіть у похилому віці, коли його густа смоляниста кучерява чуприна стала сивою і він розміняв восьмий десяток: «Про нього ніколи не можна було сказати, що він старий, він був у високих літах, ВИСОКИМ». І ще Ліна Василівна зауважила, що в запрошенні з нагоди вшанування В.Цвіркунова є слово, яке досі не вживалося ні до кого — ЛИЦАР. І додала: «Він був справжнім Мужчиною, Лицарем, чого не скажеш про багатьох сучасних чоловіків...»
9) 25 ЛЕТ В ТЮРЬМАХ И ЛАГЕРЯХ И ЕЩЁ ПЯТЬ ЛЕТ В ССЫЛКЕ — ТАКУЮ ЦЕНУ ЗАПЛАТИЛ ЛЕВКО ЛУКЬЯНЕНКО ЗА ЖЕЛАНИЕ ЖИТЬ В НЕЗАВИСИМОЙ УКРАИНЕ
Автор: Анна ЯРОШЕНКО (Полтава). Зеркало недели, № 30 (810) 21 — 27 августа 2010
«Говорят, сейчас, если и борются, то разве что за материальные блага. Дескать, борцы за идею вымерли, словно динозавры. Остались только прагматики. Левко Лукьяненко всей своей жизнью это утверждение отрицает.
9) 25 ЛЕТ В ТЮРЬМАХ И ЛАГЕРЯХ И ЕЩЁ ПЯТЬ ЛЕТ В ССЫЛКЕ — ТАКУЮ ЦЕНУ ЗАПЛАТИЛ ЛЕВКО ЛУКЬЯНЕНКО ЗА ЖЕЛАНИЕ ЖИТЬ В НЕЗАВИСИМОЙ УКРАИНЕ
Автор: Анна ЯРОШЕНКО (Полтава). Зеркало недели, № 30 (810) 21 — 27 августа 2010
«Говорят, сейчас, если и борются, то разве что за материальные блага. Дескать, борцы за идею вымерли, словно динозавры. Остались только прагматики. Левко Лукьяненко всей своей жизнью это утверждение отрицает.
 |
***
— Кстати, о тех, кто не выжил. Вы близко знали тех узников совести, которых сейчас знает вся Украина, ваши пути пересекались в той или иной тюрьме, вы рассказали о последних мгновениях жизни Юрка Литвина, Олексы Тихого, Васыля Стуса… Этим людям было присуще обостренное чувство справедливости. Не оно ли и привело их к трагическому концу?
— … Васыль Стус, не выдержав постоянных издевательств, объявил голодовку. Когда он умер, его тело тайно вынесли из камеры. Наверное, мы так никогда и не узнаем, какой была кончина Стуса. Последние его слова: «Убили, гады» — наталкивают на мысль, что ему помогли отправиться в мир иной... Ежедневно надзиратели вели меня на работу, и, проходя мимо камеры Стуса, я кричал: «Доброго ранку, Васылю!» (хотя нам это и запрещали). И он откликался. В то утро я поздоровался, как всегда. Но Васыль не ответил…
***
— Что вы почувствовали, когда 9 декабря 1991 года зампред СБУ вручил вам 54 документа, изъятых из вашего следственного дела как таких, которые не содержат признаков преступления? Что чувствует человек, проведший за решеткой треть жизни, после чего ему говорят, что он, оказывается, не преступник?
— Знаете, к тому времени, когда меня реабилитировали, давно уже все переосмыслил. Я понимал, что так называемые документы были написаны для того, чтобы посадить меня за решетку. А теперь мне их возвращают и говорят, что в этом нет состава преступления. Возникает вопрос: совершил я преступление или нет? Мне говорят: не совершил. Но я теперь говорю: да нет, совершил. Я не совершил преступления против украинской нации. Но против Российской империи я действительно боролся, и здесь мне не нужны никакие оправдания.
***
— Левко Григорьевич, о чем жалеете в жизни?
— О том, что родился не в свободном государстве, а в колонии. И вместо того, чтобы стать профессором философии или политологии, вынужден был потратить жизнь на борьбу за независимость Украины.»
